Головна Публікації КНЯЗІ – КОЗАЦЬКІ ГЕТ...

КНЯЗІ – КОЗАЦЬКІ ГЕТЬМАНИ.

Відновлення козацтвом у XVI столітті стародавніх традицій воєнних походів українських пращурів.

 

 

 

    Частина 1. Відновлення древніх традицій морських походів українських пращурів на зорі козацької вольності.

Живе і після смерті лицарська слава.

(Касіян Сакович, поет, філософ; бл.1578-1547)

    В кінці І – на початку ІІ тисячоліття по всій Європі відбувався процес становлення нових народностей на базі старих етнічних общин. Як пише А.Г.Кузьмін початковим витоком для більшості європейських народностей, в тому числі і для слов’янських,  були успадкування надбань великої в минулому кельтської цивілізації. Кельти – це одна з найчисельніших гілок індоєвропейського етносу, а кельтське плем’я «венетів» було найбільш умілим у морській справі європейським народом на межі нашої ери. Панування кельтів в північних морях призвело до того, що Балтійське море в ті часи називали «Венедським» або «Венетським». Саме в Прибалтиці відбувався найбільш тісний контакт кельтів зі слов’янами, що розповсюдило найменування «венетів» і на слов’янські племена. Крім узбережжя Прибалтики це найменування було відоме також на півночі Франції, Адріатиці і Прикарпатті. Саме з цим кельтським племенем Юлію Цезарю у свій час довелося витримати виснажливе протистояння.

    Значна частина кельтів вживала самоназву «кимри», яка до сих пір ще збереглася в Уєльсі. Давні автори виводять їх походження або від змішання скіфів і кельтів, або від киммерійців. На побережжі Прибалтики дуже довго побутували традиції, котрі пов’язували  місцеву людність з Причорномор’ям. В ірландських сагах є згадки про те, що їх предки володіли землями «Скіфії» аж до Каспійського моря.

Нимрудський рельєф із зображенням кімерійських воїнів. (Ну чим не козацька кіннота?)

    Кельтські звичаї проявлялися в поклонінні русів дубові на острові Хортиця, про що писав візантійський імператор Костянтин Багрянородний. Сповна можливо, що боги Перун і Велес, іменами яких присягались дружинники Олега і Ігоря, були спільними як для слов’ян, так і для слов’янізованих кельтів. У всякому разі поклоніння Перуну (Перкунасу) було широко розповсюджене саме в Прибалтиці (Помор’є, Литва), причому скрізь його культ повязувався з дубом.

    Деякі руські літописці балтійську (варяжську) «Русь» називали Ругією, хоча в різних інших джерелах зустрічаються назви: Рутенія (Русинія), Ройана, Руйана, Реуна и т. д. (Rugia, Ruthenia, Russia, Rojana, Rujana, Reune). Назву «Рутени» (Руси) носило також одне з кельтських племен, яке прийшло задовго до нової ери з півночі чи з центральної Європи і оселилось на півдні Франції і мабуть були однією з прямих гілок венетів (венедів).

    Як зазначи в свій час Н.Я.Марр є багато підстав стверджувати, що на всіх північних просторах Європи в давнину панувала скіфська або киммерійсько-скіфська першооснова. Пізніше Скандинавія була германізована (норманнізована), а Ругія була або кельтизована венетами, або просто зберегла ту мову, на якій розмовляли в первісній області формування цього етносу – в Причорномор’ї.

    Варяги на Русі – це останній і остаточний етап злиття цієї культури зі слов’янською і був викликаний такими обставинами. В продовж баготьох століть у різних народів існував звичай: в неурожайні роки або у випадку перенаселення, коли земля не могла вже всіх прогодувати, відбирали молодих людей, які ще не встигли завести свого господарства, і висилали їх в чужі краї шукати собі хліба, перебуваючі у впевненості, що хоробрі знайдуть собі нову вітчизну. Цього звичаю притримувались і руси Причорномор’я, і нормани. Такі заходи здійснювались на весні, щоб нова вітчизна була віднайдена до настання осінніх холодів. Проводи співплемінників в незнані краї супроводжувались ритуальними дійствами, що, як правило, проводилися в священних гаях племені, у формі прощальних танців, під звучання відповідних  пісень, які через те в українському фолькльорі відомі як веснянки та гаївки.

Морські традиції наші предки успадкували від кельтів–венетів–варягів-вікінгів.

    Окремі норманські викінги, що служили в дружинах київських князів, прагнули повернутися на батьківщину з золотом та в блиску слави. Варягам повертатися не було куди, тому вони засвоювали місцеві звичаї тих земель, де знайшли пристанок, і зливалися з навколишнім етносом.

    Процес формування древньоруської цивілізації, в яку були внесені надбання багатьох народів, що з давнини проживали на землях русів, відбувався дуже інтенсивно. Безумовно, якусь складову до цієї цивілізації внесли і кельти, в тому числі і їх остання слов’янізована хвиля – варяги.

    До речі, слово var в санскриті має значення «вода». Тому на вьому просторі кельтського розселення цей корінь зустрічається у назвах річок. Такими є ріка «Вар» і низка похідних від цього найменування в назвах її притоків в Південній Франції (в департаменті Вар), річок в Британії і Шотландії, а також в інших районах кельтського розселення.

    Іншими словами, назви народів і племен, що мають в основе корінь «вар», в кельтських мовах пов’язані з водою, морем. Так, північногальское плем’я «моріни» і прибалтійські «варіни» (в подальшому «варни»), які проживали на морскому узбережжі, своїми назвами просто фіксують цей факт. Отже назва «варяги», можуть означати морських жителів, людей моря, вихідців з «серця моря», як говорив Гельмольд. Назва «варни» під впливом тотемічних культів, ймовірно, переосмислювалась як «врани» («ворони»), тим паче що в кельтській мові назва цієї птиці має подібне звучання (bran, vran, veran). Звідси, можливо, йдуть витоки і назви народу «галли» і місцевостей їх проживання «Галія», «Галичина», що теж є похідними  від імення згаданої птиці, що була тотемом цих народів.

    Маємо ще один, доволі цікавий факт зв’язку кельтів і словян, що знайшов втілення у найменуванні «Чорного моря». Греки море називали або просто «Понт» (море), або Понт Євксинський («гостинне море»), а ще в більш ранню пору - Понт Аксинський (з перського «темне» або «негостинне» море). Ці назви характерні для середньовічної писемності. Але «Повість врем’янних літ» зазначає, що «Понетьское море» «словеть Руское». Ймовірно, що «Чорним» море стало через словесне перефразування. В дійсності воно називалось «Чермним», тобто «Красним». Так воно іменуеться ще в руських джерелах XVI-XVII століть, і тільки з XVIII століття, коли затвердилось древньоруськое значення слова, випала буква «м», і таким чином море з «Красного» стало «Чорним».

    Із всього сказанного витікає, що морські традиції наші предки успадкували від кельтів–венетів-варягів-вікінгів. Втрата у XIV столітті Руськими князівствами власної державності обумовила відсутність державної підтримки створення українських збройних сил, але і в таких несприятливих умовах з’явилось козацтво, як результат самоорганізаційних захисних зусиль українського народу. Тому належна відповідь нащадків сколотів-сарматів-русів на турецько-татарську експансію не забарилася, бо племена слов’ян Північного Причорномор’я та Придніпров’я (тобто наші предки) мали ще з давніх часів достатній військовий досвід навіть в здійснені великих морських походів. З цього приводу відомий англійський історик Фред Томас Джейн зазначає, що: “За століття до того, як Альфред побудував перші британські кораблі, руські судна билися в жорстоких морських битвах; і тисячу літ тому кращими моряками того часу були вони, руські”. Хто саме ці “руські”, назвав у своїй монографії “Морская мощь государства” головнокомандувач ВМФ, адмірал флоту Радянського Союзу, нащадок українських гончарів-горщичників, уродженець Кам’янець-Подільського, двічі Герой Радянського Союзу Сергій Горшков. За його словами, це племена, які ще у 269-му році численним флотом здійснили похід у Середземне море, і розгромили Афіни, Спарту, Коринф, досягли Кіпру та Криту. Такий успішний похід показує, що наші древні флотоводці знали дорогу до берегів південної Європи та північної Африки й раніше.

Стрибог – слов’янський бог вітру. Черкаський староста Богдан Глинський через багато століть започаткував відновлення древніх традицій морських походів українських пращурів, які вони здійснювали з благословення наших стародавніх Богів-Сварожичів.

    Черкаський староста Богдан Глинський через багато століть започаткував відновлення древніх традицій морських походів українських пращурів, як мирних, так і військових, які вони здійснювали ще з доісторичних часів з благословення наших стародавніх Богів-Сварожичів. Поновивши в Черкасах фортецю, він зібрав охочих до мореплавства козаків і створив першу козацьку флотилію із десятка гребно-вітрильних суден, які дістали в народі назву „чайки”. Перші верфі по будівництву цих бойових суден молодого козацького флоту були розміщені на ріках Пслі і Ворсклі. Вже на початку серпня 1492 року кримський хан відчув силу створеної козацької ескадри і вперше не погрожував польському королю а жалівся йому на „київських людей і черкас”, бо 1492 року «черкасці київські» ходили під Очаків і біля острова Тягині на нижньому Дніпрі в абордажному бою захопили корабель, що належав самому хану Менглі-Гирею. 1493 року, під проводом князя Богдана Глинського, козаки штурмом взяли і зруйнували щойно поновлену турками фортецю Очаків. В цей час комендант найпівнічнішої татарсько-турецької фортеці Іслам-Керману на Дніпрі повідомляв ханові, що всі татари повтікали в Крим за Перекоп, і просив допомоги.

Герб князів Глинських.

    Чого не хотів розуміти і робити польсько-литовський уряд, зробив турецький. В Стамбулі досить швидко оцінили і значення молодого козацького флоту і можливі загрози від нього як Криму так і їхньому мореплавству в Чорному морі. Щоб запобігти таким можливим загрозам, турки з татарами досить швидко укріпили фортецю посеред Дніпра на острові Тавань, в якій розмістили артилерійську батарею з гарнізоном. Козацькому князю Богдану Глинському стало ясно, що йому і його ескадрі замкнули Дніпро на замок і позбавляють ініціативи в оперативних діях. То ж відповідь була негайною, в 1502 в 1504 роках силами козацької ескадри він двічі брав штурмом турецьку фортецю на острові Тавань і вибивав звідти турецький гарнізон. Та утримувати тривалий час в своїх руках турецькі фортеці козаки змоги ще не мали.

    Бойові   рейди ескадри князя Глинського досить швидко висунули із середовища козаків і перших талановитих командирів-моряків чи морських отаманів. Такими в 1500-1545 роках були отаман Карпо Масло, який, командуючи походами козацької ескадри, прославився штурмом Очаківської фортеці, Яцько Білоус з Переяслава, брацлавський отаман Андрушко, отаман Лесун, які прославились в морських походах в Лиман, на Білгород та на Очаків.

    У 1520 році черкаський староста Сенько Полозович завербував загін козаків до служби в якості прикордонної варти. За часів правління Сигізмунта І Старого, коли південно-східні кордони Польщі стали місцем постійних нападів степовиків, якийсь час гетьманував Предслав Лянцкоронський, що вів свій родовід від лицарів з “Бжезя” (з Малопольщі).

    Предслав підтримував тісні дружні відносини з князем Костянтином Івановичем Острозьким і вони, розуміючи, що проблеми захисту кордонів Речі Посполитої на той час стають все більш актуальними, розпочали розробляти новітню стратегію і тактику захисту східних та південних кресів держави від татарських набігів. Одним з їхніх наробків в цьому напрямку було застосування практики відслідковування пересування татарських орд за допомогою мобільних козацьких розвідувальних загонів причому безпосередньо на територіях, які належали татарам, і нанесення їм превентивних ударів. Згодом цю тактику удосконалили і успішно застосовували воєвода белзький Микола Синявський разом з Бернардом Претвичем, про що мова йтиме далі.

Родовий герб Лянцкоронських «Задора». Девіз герба – “Flamans pro recto”.

    Гетьмана Предслава Лянцкоронського сучасники величали як лицаря, вишколеного в рицарській штуці сучасної Європи «пройшовши цілу Європу, побував також в Єрусалимі і різних варварських краях, і там багато навчився з воєнної штуки, і вернувшись додому, користувався тим: в воєнній штуці багато відмінив і нового завів».

    Формально Предслав Лянцкоронський був не гетьманом, а лише військовим ватажком, за яким козаки були згодні йти у вогонь та воду. І з цієї точки зору його, можна вважати саме тим, хто започаткував традиції українського гетьманства в самій їхній основі. Він залишив своє Хмельницьке староство і разом із Остафієм Дашковичем організовував Запорозьке козацтво, з яким ходив походами у 1516 році під Белград та у 1528 році на Очаків.

    Та все ж до середини ХVІ століття напади козаків на татар були порівняно рідкими, але їх масштаби всіляко роздувалися ханом і султаном. Згодом татари нерідко стали заявляти, що їх походи провокують козаки. Для сучасників принципова демагогічність цих заяв була очевидною, бо саме загроза спустошливих набігів як татар, так і турків, де головним набутком вважався людський ясир, спонукали до козацьких дій у відповідь. Тому в історії збереглися згадки про походи козаків у відповідь на Білгород-Дністровський у 1516 і 1574 роках, на Очаків у 1523, 1527, 1528, 1538, 1541, 1545, 1547, 1548, 1551, 1556 роках, а в 1560 році запорожці спалили навіть Кафу.

Предслав Лянцкоронський, започаткував традиції українського гетьманства в самій їхній основі.

    В цей же час прославився козацький ватаг Венжик Хмельницький (прадід гетьмана Богдана Хмельницького), який під час кримсько-польської війни 1534 року, зібравши полки козацтва та загони охочекомонних, розгромив Кримську орду неподалік Заславля. Характерно, що під час цієї битви вперше застосував прийом спорудження табору з возів, який згодом – як вид польового укріплення - став дуже популярним серед козацтва.

    Таким чином боротьба з татарами в цей період велася з перемінними успіхами і була переважно сферою діяльності ентузіастів – русько-литовських приграничних воєвод і старост. Одним з таких був Бернард Претвич, товариш і соратник знаменитого Дмитра Байди-Вишневецького, який, на жаль, з плином часу на сьогодення є незаслужено забутий. Він ніколи не виношував якихось амбітних планів, але старанно і відповідально виконував обов’язки, які на нього були покладені.

Герб гетьмана Бернарда Претвича. (Бойову славу Претвича можна порівняти хіба ща зі славою Івана Сірко: хроніки свідчать, що він провів біля 70 битв з татарами і ні в одній з них не зазнав поразки. В той час в середовищі литовсько-руського і польського люду набув популярності тост: “Za pana Pretwica wolna od tatar granica”.)

    Однак бойову славу Претвича можна порівняти хіба що зі славою Івана Сірко: хроніки свідчать, що він провів біля 70 битв з татарами і ні в одній з них не зазнав поразки. Але найбільш вдячними ми повинні бути йому за те, що він після себе залишив записки, які він писав як доповнення до Апології (промови на захист), яку він виголосив 14 грудня 1550 року на засіданні сейму, скликаного королем Сигізмундом ІІ Августом в зв’язку зі скаргами турецького двору на приграничних старост. Ці записки, в яких подані живі картини життя степового порубіжжя, наповнені небезпеками та вражаючими пригодами, можна по праву вважати першим зразком української військової мемуаристики.

    Бернард Претвич народився в Сілезії і за походженням був, скоріше всього, ополяченим німцем, за віросповіданням – католик. Носив герб “Вчеле”, у якому щит подано у вигляді шахматного поля з золотими і срібними квадратиками (цей герб польський письменник Генріх Сенкевич надав персонажу своєї трилогії Яну Онуфрію Заглобі, можливо, як прототипу Претвича).

    Військова діяльність Претвича почалася при дворі польської королеви Бони Сфора ще у 20-ті роки XVI століття, але згодом, у 1537 році він в чині ротмістра почав службу на Поділлі командиром легкої кінноти. Тоді його безпосереднім начальником був воєвода белзький Миколай Синявський (згодом Великий коронний гетьман Польщі), який використовував проти наїзників практику ведення наступальної партизанської війни. Переконавшись в неефективності скликання посполитого рушення, воєвода організував сторожові пости на південних кордонах Корони Польської і налагодив систему повідомленя гарнізонів порубіжних фортець про наїзди степовиків. Тоді татари змінили тактику і почали проникати мілкими підрозділами (від 10 до 300 чоловік), оминаючи сторожі і укріплені фортеці. Протидію цим підрозділам і організацію каральних походів у відповідь здійснював Бернард Претвич, керуючись принципом “шукати цих розбійників у їх власних норах”. Часом його підрозділи, яким була притаманна висока мобільність і раптовість у діях, доходили до узбережжя Чорного моря, де стояли турецькі фортеці, а то навіть у самий Крим. Здійснивши напад, козаки зникали так само швидко, як і з’являлись. Фактично це були перші в Європі підрозділи дальньої дії, які зараз називають рейнджерами. Одного разу, допомагаючи князю Пронському, тодішньому брацлавському старості, Претвич захопив групу татар, які вели полон, взятий під Баром та Хмільником, до табору розташування основних сил на Березанській височині неподалік Очакова. Перевдягнувшись у татарську одежу, люди Претвича атакували ворожий табір, взяли полонених і майже півтори тисячі коней.

    За таку війську звитягу королева Бона у 1540 році надала йому Барське староство, яке стояло на перетині двох “татарських шляхів” (Чорного і Кучманського), по яким нападники йшли на Литву і Польщу.

    Восени 1540 року Кримська орда черговий раз вибралася на Литву. Козацька ескадра під керівництвом Бернарда Претвича зустріла її на переправі через Дніпро біля Кременчука. Татарське військо не чекало козацької атаки підчас переправи тому й поплатилося великими втратами свого війська і змушене було припинити похід в Україну. Наступного року Бернард Претвич знову зупинив орду, що йшла походом на Поділля і гнав її аж до Очакова.

Легендарний козацький острів Хортиця. (Колиска лицарського ордену на Дніпрі, з якої вилітали звитяжні орли та стрімки соколи.)

    У 1541 році похід Миколи Синявського і князя Семена Пронського, який здійснювався у відповідь на татарський напад на Овруч і Хмільник, був на грані провалу, бо татари переловили передову сторожу Пронського на берегах Бугу, а спроба Синявського підстерегти татар на переправі була марною. Тоді за справу взявся Претвич: він зупинив орду, що йшла вже походом на Поділля і знову гнав її аж до Очаківського замку, і на березанських висотах жорстоко побив татар.

    У наступному, 1542 році, похід під Очаків був успішно повторений, а через три роки Претвич, разом з князями: Семеном (Фрідріхом) Пронським, Федором Сангушко (батьком  першого чоловіка Гальшки Острозької), Богушем (Богуславом) Корецьким і Дмитром Байдою-Вишневецьким - організовує масштабний похід на Очаків. Справа дійшла до того, що на вимогу турецького султана Сулеймана І Пишного в Кракові почалося слідство, яке перетворилося на фарс.

Султанський палац Топкапи в Стамбулі на узбережжі Боспорської протоки, управлінський центр імперії (сучасний вигляд). Саме Роксолані приписують ініціативу перенесення гарему, розташованого раніше окремо, до палацу Топкапи. Це дало їй змогу активно втручатися у справи успадкування престолу.

    Претвич прикинувся невинною вівцею і заявив, що взагалі з козаками ніяких справ не має і що ті зумисне рухалися на Очаків через територію Барського староства, з метою його компрометації. Польській уряд такі пояснення сповна задовольнили. Подібно до того, як турецький уряд, заохочував татарські набіги, посилаючись на сваволю і безконтрольність степових орд, польській та литовській двори практично прикривали своїх порубіжних звитяжців, які здійснювали на бусурман каральні походи у відповідь. При цьому говорили, що козаки не признають над собою ніякої влади, тому вони з ними нічого не можуть вдіяти.

    Незважаючи на грізні погрози турецького султана 13-го жовтня 1545 року вісімсот козаків на тридцяти двох чайках під командуванням отаманів Ісачка з Брацлава, Карпа Масла та Івана Держка з Черкас протягом ночі оволоділи Очаківським замком. В турецьких архівах зберігся достатньо цікавий опис цієї морської операції козацького флоту: сам турецький султан підраховував збитки. Захищаючи фортецю, загинуло п’ять і отримали поранення чотири турецьких воїни а тридцять двох козаками було взято в полон. Про козацькі втрати не згадується.

Гатідже Турган, вона ж Надія з України – дружина султана Делі Ібрагіма (1616-1648 роки). Пантелеймон Куліш вважав її прототипом фольклорної Марусі Богуславки. Саме вона покінчила з жіночою диктатурою в Османській імперії. Кінець пануванню деспотичної італійки Кьосем Султан поклала її українська невістка, яка спромоглася запровадити закон, згідно з яким жінкам заборонялося втручатися в державні справи. За це її і досі дуже шанують в Туреччині. Отже період жіночого султанування в Османській імперії починали і закінчили дві султанші-українки – Роксолана та Надія.

    Претвич очолював Барське староство протягом 12 років. Саме в цей час в середовищі литовсько-руського і польського люду набув популярності тост: “Za pana Pretwica wolna od tatar granica”. До кінця 1540 року татарським загонам, якщо і вдавалося проникати до Бару, то їхніми досягненнями були пограбування пасік або захоплення в полон мілких груп рибалок чи мисливців, яких, як правило, люди Претвича тут же відбивали. Бернард Претвич, згадуючи безперервні напади татар на степових промисловців, писав, що «не минає року без того, щоб татари не захопили в неволю рибалок». В іншому місці він говорить про те, як татари пройшли придніпровськими землями, «захоплюючи людей на уходах, знищуючи пасіки». В цілому мемуари Претвича і аналіз його діянь дозволяють зробити висновок, що він був одним з тих, хто заклав основи військової тактики та організаційної структури козацтва.

    У 1550 році, послані турками молдавани, які були незадоволені масовим переселенням людей з під турецької залежності до Барського староства, напали п’ятитисячним військом на Бар. Претвич організував оперативну оборону міста і нападники вимушені були відступити, обмежившись руйнуванням навколишніх поселень.

    Останні девять років, до самої смерті у 1561 році, Бернард Претвич очолював більш спокійне Теребовлянське староство, і тому прожив їх не піднімаючи меча, залишивши по собі память у своїх сучасників, як про лицаря, при якому татарські шляхи заростали травою.

 

 

    Частина 2. Діяння гетьмана Війська Запорозького князя Байди Вишневецького.

З рук смерті люди дістають безсмертя. 

(Леся Українка) 

 

    Наступні звитяжні діяння козацтва пов’язані з першим гетьманом Війська Запорозького князем Байдою Вишневецьким. Уродженець Волині, Дмитро Вишневецький мав неабиякий військовий талант, виняткову особисту сміливість, проявляв нестримну кипучу енергію на царині боротьби з ординськими нападниками. Як пише Олена Апанович: “Дмитру Вишневецькому належить заслуга започаткування стратегії активного наступального захисту української землі від загарбників – татарських орд і турецької військової сили. Крім відсічі нападникам, які вторгалися на українські землі, він організовував походи козацьких загонів в глиб татарських осад, у володіння кримського хана і в район турецьких фортець на Дніпрі, тобто переніс військові дії на територію ворога. Для цього він створив опорну військову базу козаччини на низу Дніпра, в самому центрі Дикого поля, маючи на меті закласти замки на дніпровських островах як твердині проти татар”.

Князь-гетьман Байда-Вишневецький в бою.

(Король Сигізмунд ІІ: “Зараз таких слуг треба було б більше, але не з таким норовом”.)

    Базуючись на Хортиці, козаки потіснили татарські кочовища і відвоювали частину українських степів. З того часу козаки, мов вовки-сіромахи, пряме уособлення “козацького Сонця” – Хорса (Місяця) (звідси, можливо, і назва острова - “Хортиця”), постійно і дошкульно давали достойну відповідь степовим нападникам.

    Фактично Дмитро продовжив боротьбу свого діда – князя Михайла Васильовича Вишневецького, який ще у 1512 році зі своїми синами Олександром та Іваном (батьком Дмитра) розбив орду під Лопушною, яка йшла з великим ясиром.

    Влітку 1556 року Вишневецький з Малої Хортиці організував похід на турецькі фортеці Іслам-Керман і Очаків (в той час - Озю або Джанкерман) трьохсот канівських і черкаських козаків, якими керували отамани Млинський (він же Мина) та Михайло Єськович, а також кількасот запорожців. До них приєдналися козаки з Путивля, очолювані дяком Ржевським, які побудували судна на річці Псел і спустилися до Вишневецького по Дніпру. Турецька залога Іслам-Керману встигла замкнутись у замку. Козаки захопили коней, худобу і попрямували далі на Очаків.

    29 червня 1556 року козаки приступом взяли фортецю Очаків, захопили місто, потім зі здобиччю пішли назад. Козаків переслідувало турецьке військо, очолюване комендантом фортець Очакова і Тягина, але попало під інтенсивний рушничний козацький обстріл з засідки, яку козаки зробили в дніпрових очеретах. Турки були вимушені припинити переслідування. Біля Іслам-Кермана козаків наздогнав ханський калга з ордою, що змусило їх укріпитися на одному з дніпровських островів і відстрілюватись з рушниць. Шість днів тривало протистояння, та татарам не вдалося подолати козаків і вони відступили. А козаки, зайнявши вночі кінські табуни і перемінившись з річкового війська у кінне, пішли до дому навпростець через степи.

Портрет Роксолани «Русинки». Невідомий художник, Венеція, XVIII століття. (Улюблена дружина султана Сулеймана І Пишного (Прекрасного), Лісовська Анастасія.) (Напис латиною: “Руська дружина Сулеймана”)

    1 (14) жовтня 1556 року у день Покрови Пресвятої Богородиці (який пізніше стане престольним святом в Запорозькій Січі) козаки під проводом Байди Вишневецького здійснили переможний похід на татарські колонії, таки здобули турецьку фортецю Іслам-Керман і вивезли звідти на Хортицю всю артилерію з чималою здобиччю й великою кількістю визволених з неволі християн. В цьому поході брали участь 600 вершників і 18 козацьких чайок. Здійснюючи ці походи князь Дмитро Вишневецький водночас намагався звільнти родину свого двоюрідного брата князя Федора Вишневецького, яка ще у 1549 році попала в полон при взятті татарами волинського замку Прермирку.

Турецький султан Сулейман І – султан султанів, шах шахів, цар царів, Тінь Бога на Землі, Цезар усіх земель Риму. В Європі його називали Пишний, а в Туреччині - Кануні (Законодавець) - за створення зводу законів, спрямованих на захист інтересів феодалів і закріплення селян за їхніми земельними ділянками, які належали поміщикам.

    Влітку 1557 року Вишневецький вчинив напад на турецькі володіння, дійшовши до Акермана (нині місто Білгород-Дністровський Одеської області). У відповідь кримський хан Девлет-Гирей кілька разів брав в облогу Хортицю, але Вишневецький не лише відбивав напади, але й змушував татарське військо ганебно відступати.

   У 1558 році запорожці, скориставшись відсутністю хана, котрий пішов на землі Московської держави, на чолі з отаманами Ваською Рожном та Ризиком напали на кримські володіння. Неподалік Перекопу їм удалося відігнати п’ятнадцятитисячний табун коней.

    У 1559 ройі, козацька ескадра з півтори тисячі козаків на чолі з отаманом Недригалом знову атакувала Крим і турецьким володінням „великєє шкоди починили”. Сам турецький султан вимагав у польського короля „того шкодника Недригала”... „єсьмо горлом скарати”. В квітні відбулися перші сутички Вишневецького з ордою на Айдарі і в тому ж таки 1559 році Вишневецький здійснив переможний похід на Крим, а з червня по грудень провів три походи на Азов, перебуваючи на службі у московського царя Івана Грозного. Після того Вишневецький піднявся вгору Доном й заснував на одному з островів укріплене місто Черкаськ (назва міста взята від слова “черкаси” – так тоді називали українців), яке з 1644 по 1805 роки було столицю Війська Донського (нині станиця Старочеркаська в Аксайскому районі Ростовскої області).

    З того часу запорожці під керівництвом гетьмана Дмитра Вишневецького опанували степами від Бугу до Дону, повернули їх своєму народу як це було в часи Великого князівства литовського і з тих пір мали їх за власність Війська Запорозького. Це дало змогу здійснити побудову системи козацького військового управління. Точно не встановлено в якому році, але запорожці свої землі, які дістали назву “Вольності Війська Запорозького”, адміністративно розділили на паланки а військо, як “споконвіку” водилося, поділили на 38 куренів.

Герб гетьмана Дмитра Байди-Вишневецького.

    Паланок, чи по-сучасному, областей, до 1764 року у Вольностях Війська Запорозького було п’ять: на Правобережній Україні це - Буго-Гардівська паланка з центром в Гарді на річці Буг, Інгульська між ріками Інгул і Дніпром з центром в Камянці і Кодацька паланка з центром в Кодаку. На Лівобережжі були створені: Самарська паланка - між річками Ореллю і Конкою, Кальміуська – від верхів’я ріки Вовчої до ріки Кальміус, Берди і Азовського моря. Згодом, в 1764 році кошовий отаман Пилип Федорів (Лантух) виділив з Самарської паланки ще три паланки: Орельську, Протовчанську і Прогноївську - останню між Чорним морем і Дніпровським лиманом та на Кінбургській косі. Таким чином паланок стало вісім. Урядом паланки являлась виборна паланкова старшина (полковник, осавул, підосавул, підписар та хорунжий), яка володіла над козаками судовою і військовою (виконавчою) владою. До козацького паланкового суду входило по три представники від паланкової адміністрації і козацької громади.

    Основною бойовою одиницею Війська Запорозького являвся курінь. Історично козацькі курені мали такі назви: Батуринський, Брюховецький, Васюринський, Величковський, Ведмедівський, Вищестеблієвський, Дерев’янківський, Джерелієвський, Дядьківський, Дінський, Іванівський, Іркліївський, Калниболоцький, Канівський, Кисляківський, Кирилівський, Коринівський, Корсунський, Копелівський, Кущевський, Левушківський, Мишастівський, Менський, Незамайківський, Нижчестебліївський, Пашківський, Переяславський, Полтавський, Поповичевський, Пластунівський, Платнирівський, Рогівський, Сергієвський, Титарівський, Тимошевський, Уманський, Шкуринський, Щербинівський.

Герб Остафія Дашковича («Леліва», -  згадується у документах з 1399 року. За особисті заслуги Остафій Дашкович отримав осібний герб, що являв собою відміну герба “Леліва” й мав назву “Дашкович”).

(Влітку 1518 року гетьман Костянтин Іванович Острозький разом з Остапом Дашковичем двічі громили на Волині кримських наїзників.)

    Курені спочатку мали назви міст чи країв, з яких вийшли на Січ перші козаки, що засновували курінь, а згодом назву іншим куреням давали на честь визначного курінного отамана чи курінного товариша. Перелічені курені розташовувалися на Січі, мали там свої органи управління - дворища, але їх названа кількість була умовною, позаяк в час найбільшого розвитку Січі деякі курені розмішувалися в паланках і не мали свого представництва (дворища) в Коші. Наприклад, якийсь час Пашківський курінь розташовувався на паланкових землях, тому іноді іменувався як Пашківська паланка.

    Курені очолювали виборні курінні отамани, які за дослідженнями кандидата історичних наук Івана Стороженка, лише на перших порах Січі являлися командирами військових підрозділів а з часом перебрали на себе в основному адміністративно-господарську і військово-мобілізаційну владу.

    Таким чином територіально-адміністративний поділ і основу козацького військового управління заклав гетьман Дмитро Вишневецький, а згодом продовжив Самійло Кішка.

Герб Дмитра Путятича, (взято з галереї Алекса Тора). (Був одним з попередників князя Дмитра Байди-Вишневецького в організації коральних походів проти турків і татар.)

    У 1560 році князь Вишневецький відійшов від служби московському царю, бо перед очима степового лицаря московське життя постало в усій своїй непривабливій наготі, з кривавим тираном, що юродствував, знаттю, що холопствувала, з безправ’м та нужденністю народу. Зробив це своєчасно, бо невдовзі Іван Грозний розпочав політичні репресії, що увійшли в історію під назвою “опричнина”. Її жертвами стало чимало талановитих московських полководців, політичних діячів та духовенства. Маючи незалежний та волелюбний характер їх долю міг розділити і Дмитро Вишневецький, яби затримався на службі у царя.

    Четвертий похід на Азов Дмитро Вишневецький готував уже самостійно. Іван Грозний, ображений відходом від нього Вишневецького, через своїх інформаторів попередив турків про підготовку походу на Азов. Влітку 1560 року цей похід був невдалим, так як попереджені турецькі війска були напоготові: дві ескадри під командуванням адмірала Алі Реїса, а також армії кримського хана та волоського господаря на чолі з силістрийським беєм Сінан-Пашею, охороняли Азов і Кафу від нападу “Дмитрашка” (так називали Дмитра Вишневецького турки з московської подачі).

Козаки одружувалися з татарськими полонянками, справляючи низку гучних весільних обрядів за козацько-християнським звичаєм.

    Тоді ж кримський хан Довлет-Гірей повідомив султана, що козаки, скориставшись походом татар під Астрахань, напали на ординські володіння в Причорномор’ї, забравши з собою велику кількість жінок і дітей. У Черкасах, Києві, Брацлаві і Каневі на той час перебувало понад тисячу таких бранців. Вони, зазвичай, обмінювалися на християнських дітей і жінок. Але траплялося й таке, що козаки одружувалися з татарськими полонянками, справляючи низку гучних весільних обрядів за козацько-християнським звичаєм. Такі ж процеси, і не поодиноко, відбувалися й з протилежного боку, тобто татари часто брали собі за дружин українських полонянок. Це призвело до того, що сучасні кримські татари мають значну генетичну спорідненість з українцями.

    Дмитро Вишневецький повертається на Дніпро і будує табір на острові Монастирському навпроти Кінських Вод (вище Хортиці, поблизу сучасного Дніпропетровська). Звідси він через свого двоюрідного брата Михайла Олександровича Вишневецького, що був на той час старостою Канівським і Черкаським, направив до Сигізмунда ІІ листа з проханням знов прийняти його на службу. Король повернув йому всі маєтки, а на будь яку спробу відговорити від цього кроку, Сигізмунд говорив: “Зараз таких слуг треба було б більше, але не з таким норовом”. Сигізмунд Август прекрасно розумів, що без дніпровської вольниці не обійтися на пограниччі. Адже можливість стримувати й відбивати набіги кримчаків силами запорожців важила набагато більше, ніж походи в незаймані степи регулярного війська. Саме через це польська влада, як ніхто інший, добре відчували ту неоцінену користь, яку приносили українські козаки.

    Відвазі та мужності таких людей віддавали належне навіть польські хроністи, не приховуючи свого захоплення “хоробрими русинами”, називаючи їх народом “овіяний славою”. “Слава про цей народ відома повсюди і залишиться з ним на віки, хоча б Польща й загинула - писав один з них - ... могутній турок роззявив на нас пащу, і хоробрі русини не раз пхали до неї руку. Вирушив би він з численним військом на Польщу, але зупиняє його руська сила”.

Константинополь з галерами. Фрагмент гравюри. Невідомий художник XVII ст. (Французький історик Бодьє писав: «Саме ім’я козаків наводить переляк і жах на Константинополь»).

    Інший польській хроніст XVI століття писав, що козаки, задумуючи похід проти мусульман, ходили по селах і гукали: “Хто хоче за християнську віру на палю попасти, кому є охота за святий хрест бути четвертованим, колесованим, хто ладен одтерпіти всякі муки і не боїться смерті, той приставай до нас. Не треба смерті боятися: од неї не встережешся! Отаке наше життя козацьке! Життя наше, тут, на Землі - це послане випробування для очищення Духу та зміцнення внутрішньої Волі Людини”.

    Саме з такої когорти людей був князь Дмитро Вишневецький, довівши це своєю героїчною смертю. Такими ж були і його сановиті попередники і соратники по боротьбі з ордою на південному пограниччі: Юрій Пац (один із організаторів перших козацьких загонів на прикордонні Великого князівства Литовського), Дмитро Путятич, Остафій Дашкович, Семен Полозович, Криштоф Кмита, Богуш Корецький, Семен Пронський, Богдан Глинський, Микола Синявський – які свідомо чи несвідомо внесли відчутний вклад у започаткування, розвиток і зміцнення української козаччини. Життя та діяння цих степових звитяжців ще чекають свого щирого і допитливого дослідника, щоб про їх геройство дізнався наш народ більш докладно.

    У грудні 1562 року Вишневецький приїхав до Кракова, де його урочисто вітали люди і сам король. Там він познайомився з Ольбрехтом Лаським, людиною з авантюрним складом характеру (майбутній другий чоловік Беати Костелецької). Піддавшись на умовляння Лаского, восени 1563 року Байда Вишневецький на чолі 4000 козаків вирушив у Молдову здобувати престол молдавських господарів. Біля річки Серет сталася кривава битва. Захоплені зненацька козаки діяли рішуче – за козацьким звичаєм стягнули вози у вигляді замкнутого кола й організували таким чином з них оборонний табір. Мужньо оборонялися козаки, але сили були не рівними, і козаки відступили.

Стамбул-Костантинополь у тиху вечірню пору. В будь який момент ця оманлива тиша могла бути порушена козацьким кличем до відчайдушної звитяги.

    Дмитро Вишневецький був хворий, не міг триматися на коні і змушений був їхати на возі. Втекти від погоні в такому разі було важко, і Вишневецький сховався в копиці сіна. Там його знайшов молдавський селянин і видав бояриновіа Стефану ІХ Томші, який увязнив його в Сучавському замку, а потім відправив під посиленою охороною до турецького султана Сулеймана І Пишного.

    Дружина султана, прекрасна Роксолана, яка виявляла прихильність до Дмитра Вишневецького, на той час вже померла, так що не було кому за нього заступитися. Султан “Дмитрашку”, який завдавав стільки неспокою туркам, наказав піддати жорстоким тортурам, а після того скинути з вежі на залізні гаки, вмуровані у берегову стіну на шляху зі Стамбула в Галату. Місце, де поховали Вишневецького, за переказами стало виявляти різні дива і згодом там побудували мечеть Ак-Мезар (Біла могила).

    Малиновий прапор козацтва - це пам’ять козацтва про гетьмана Дмитра Вишневецького. Бо той особистий штандарт князя Вишневецького - срібний хрест і золоті півмісяць і зірка на малиновому, гарячому полі, - під яким запорожці ходили разом з ним у перші походи проти степової орди, передався в майбутньому на знамена Запорозької вольниці.

 

 

    Частина 3. Послідовники звитяг князя Байди Вишневецького – творці нових традицій у військовій тактиці козацтва.

Ще не вмерла козацькая мати.

(Гетьман України Богдан Хмельницький)

 

    У 1569 році похід на околиці Очакова здійснили прикордонні урядники на чолі з польським магнатом Ольбрехтом Лаським. Зрозуміло, що ця справа не обійшлася без козаків. У турків і татар були забрані п’ятнадцять тисяч овець, три тисячі волів і багато коней

    Коли у 1550 році на чолі запорозьких козаків став князь Дмитро Вишневецький, Самійлові Кішці було біля двадцяти років. Історія не дає нам відомостей про те, в яких саме походах князя Вишневецького брав участь Самійло Кішка, але треба гадати, що у походах він виявляв не аби яку звитягу, бо заслужив поміж козаками такої слави і пошани, що після смерті Дмитра Вишневецького запорожці обрали його кошовим отаманом, а потім і гетьманом Війська Запорозького.

Родовий герб гетьмана Самійла Кішки «Доленга».

(“Ти хотів плавати Чорним морем, - глузували турки, приковуючи Самійла до весла на галері, - так плавай тепер досхочу”.)

    Ставши гетьманом, Кішка взявся продовжувати справу Вишневецького, впершу чергу відкрити запорожцям шлях до моря. Ударами з моря можна було успішно атакувати не тільки вороже узбережжя, а і потрапити в центр Османської імперії. У 1567 році Самійло Кішка здійснив свій перший морський похід, під час якого козаки успішно здобули міста Козлов, Ізмаїл, Килію, Білгород, Очаків та погромили у морі турецькі галери.

    У 1573 році в одному з морських походів ескадра Кішки зазнала поразки від турецького флоту, сам гетьман потрапив у полон і був прикутий до весла на галері, де перебував близько 26 років. «Ти хотів плавати Чорним морем, - глузували турки, - так плавай тепер досхочу». Характерно, що турецьке слово “кадирга”, тобто галера, у дещо зміненому вигляді перейшло в українську, білоруську та російські мови і стало означати тяжке ув’язнення, виснажливу працю, тобто “каторгу”. В одночас, в зв’язку з тим, що турецькому флоту довелося вести бої з козацькими чайками на мілководді та гирлах річок, виникла необхідність мати ще й човни з більшою швидкістю та маневреністю. Такі функції виконували турецькі шайки (безпалубні човни довжиною 8-15 метрів) та сандали (шлюпки, які перебували на борту галери й використовувалися для погоні за козаками в плавнях та на мілинах), які турки розпочали будувати саме під впливом козацького мореплавства, перейнявши назву “шайки” від козацької “чайки”. Вітрильники-галеони - не використовувалися, оскільки вони хоча й переважали галери в потужності вогню, але набагато поступалися в швидкості й маневреності, що з огляду на технічні характеристики козацьких чайок мало величезне значення.

Султан значну частину кораблів турецького флоту виділяв для полювання за козацькими чайками у відкритому морі. Бувало, турки залучали супроти них до 40 галер зі стамбульського арсеналу, тобто 20-25% свого флоту.

    Головною морською базою турецького флоту був Стамбул. Тут будували більшість військових суден, тут зимувала частина кораблів, тут розміщувалася резиденція головнокомандувача флоту - капудан-паші. Звідси розпочиналася більшість великих експедицій проти козацьких флотилій. По берегах Босфору турки побудували низку арсеналів, а на Чорному морі турецькі військові кораблі стояли в таких портах, як: Варна, Кілія, Білгород, Ізмаїл, Очаків, Гезльов (Козлов - тепер Євпаторія), Кафа (тепер Феодосія), Керч, Сіноп, Трапезунд. Султан тримав проти козаків флотилію в Очакові, яка мала “замкнути” Дніпро, а також майже щорічно виділяв значну частину кораблів для полювання за козацькими чайками у відкритому морі. Бувало, турки задіювали супроти них до 40 галер зі стамбульського арсеналу, тобто 20-25% свого флоту. Інколи залучали й судна з інших арсеналів, зокрема розташованих в акваторії Егейського моря.

Син султана Сулеймана І і Роксолани, одинадцятий султан Османської імперії Селім ІІ правив у 1566 – 1574 роках.

    За той час, поки Самійло Кішка веслував на турецькій галері, в Україні прошуміли гучною козацькою звитягою повстаня Криштофа Косинського і Северина Наливайка. Фортуна і тут піднесла українцям злий жарт. Хто зна, аби Самійло Кішка в цей час вправлявся не у веслуванні, а перебував на ниві гетьманування низового козацтва, то, можливо, доля цих повстань мала б іншу, більш привабливу розвязку. Безумовно, побратимство Северина Наливайка та гетьмана Самійла Кішки, значно розсудливішого, в прорівнянні з Григорієм Лободою, дало б уже в той час для становлення української державності неоцінені результати. Те, що таке побратимство відбулося б, сумніву не має. Але сталося те, що мало статися.

    Після того, як на Січ прийшла сумна звістка про те, що Самійло Кішка потрапив у полон, козаки на гетьманство обрали Івана Свірговського. Під його проводом козаки у 1574 році напали на Білгород, в околицях якого проживала невелика, але дуже агресивна буджацька орда. У зв’язку з виниклою небезпекою від козаків сини хана Девлет-Гирея змушені були цілу зиму 1574 – 1575 років стояти на Дніпрі.

Гетьман Іван Свірговський.

    Навесні цього ж 1574 року Свірговський з великим загоном запорожців вирушив на поміч молдавському господарю Івоні Лютому в його боротьбі за престол з Петрилом, якого підтримував турецький султан Селім ІІ. У видатного українського поета Євгена Гребінки є російськомовний твір, під назвою “Гетман Свирговский”, в якому дуже вдало змальовано прояв шляхетності цього козацького лицаря в момент його зустрічі з господарем Івонею:

...На гетмане наряд,

Не блестящ, не богат,

Только сабля в каменьях сверкает.

То Свирговский-гетман.

Господарь Иоанн,

Как родного его обнимает.

 

“Из крещёной земли

Мы на помощь пришли

Защищать христианскую веру.

Ты забыл, Иоанн,

Что я вольный гетьман,

И расщедрился, право, не в меру.

 

Я себя не продам;

Это стыд, это срам,

Чтоб казак нанимался из платы.

Денег мы не возмём!”

И звенящим дождём

На пол брызнули с блюда дукаты ...

    В Молдавії гетьман Свірговський здійснив низку блискучих бойових дій, розбивши турецькі гарнізони декількох міст, а після того вщент розгромив татарські загони, які прийшли на допомогу туркам. 24 квітня 1574 року об’єднане військо під проводом Івана Свірговського розбило противника під Мокшанами, а у травні – зайняло Бухарест. Султан Селім ІІ відрядив 200 тисяч відбірних вояків проти козацько-молдавської армії.

Молдавський господар Івоня ІІІ Вода Лютий. (Івоня Лютий, добре усвідомлюючи неминучість поразки та загибелі, запропонував козакам піти за Дністр, поки молдавани будуть прикривати їхній відступ, взявши на себе головний удар ворога. Козаки з гетьманом Іваном Свірговським рішуче відкинули благородну, але цілком неприйняту для них пропозицію, бо в такому разі зганьбили б свою лицарську гідність.)

    Через зраду молдавського боярина, колишнього хотинського старости Ієремії Чарнавича, залишеного Івонею на березі Дунаю біля фортеці Браїли з тридцятитисячним військом, щоб стежити за пересуваннями турків, який за велику суму грошей (30 тисяч галбен) пропустив турецькі війська через Дунай, 9 червня 1574 року турки оточили союзників неподалік Дністра.

    Господар Івоня Лютий, добре усвідомлюючи неминучість поразки та загибелі, запропонував козакам піти за Дністр, поки молдавани будуть прикривати їхній відступ, взявши на себе головний удар ворога. Козаки зі своїм гетьманом рішуче відкинули благородну, але цілком неприйняту для них пропозицію, бо в такому разі зганьбили б свою лицарську гідність. Військо господаря Івоні Лютого і козаки прийняли бій під Бендерами біля Кагульського озера, недалеко села Рошкани і, після трохденної жорстокої битви, зазнали поразки. Івоня прибув до турецького табору для переговорів і по-зрадницькому був вбитий турецьким пашею. Тіло Івоні прив’язали до чотирьох верблюдів і розірвали на частини. Турки, не зважаючи на дану клятву, 14 червня кинулися на козаків і молдаван і почали їх нещадно нищити. Воїни хоробро захищалися і всі, разом з гетьманом Свірговським загинули, покривши себе невмирущою славою.

Художник Г.Крушевський Тривога. Олія 1889 рік. (На кінець XVI століття степове прикордоння було вкрите мережею спостережних пунктів (радутів, бекетів), з яких козаки спостерігали за появою татарських загонів.)

    У лютому-березні 1575 року великий похід козаків організував снятинський староста Микола Язловецький. За явно перебільшеними, але все ж показовими свідченнями московського гінця, у ньому брало участь до п’ятнадцяти тисяч чоловік. Вони рушили на Білгород, а потім пройшли берегом Чорного моря до Очакова. Татарський мурза Дербиш зробив спробу зупинити козаків, але був розбитий і втік в Іслам-Керман (Аслан-Городок). Під час цього походу були забрані сімнадцять тисяч коней. У квітні і травні 1575 року козаки знову ходили на Білгород і Очаків, а в червні - на Іслам-Керман. Татарські мурзи, які хотіли відбити напад, знову зазнали невдачі - козаки напали на них на переправі через Дніпро, триста татар вбили, а чотириста взяли в полон. Того року становище татар ускладнювалося ще й тим, що в Криму був великий падіж худоби і у хана Девлет-Гирея виникли проблеми з організацією нового походу на українські землі, до якого він готувався за наказом султана Мехмеда ІІ.

    У цьому ж 1575 році козаки зуміли пограбувати три найбільші турецькі порти: околиці Стамбула, Синоп та Трапезунд. Тобто з другої половини ХVІ століття в словах хана і султана була вже значна доля істини в тому сенсі, що козацькі напади дійсно стали дошкуляти їм і вели до значних збитків. Очевидно, відтоді українське козацтво остаточно усвідомило необхідність мати власну сильну флотилію, яка могла б впливати на розвиток подій на Чорноморському узбережжі Криму і Туреччини.

Юзеф Брант Козак на чатах. Національний музей, Варшава

(При виявленні татар спостерігачі оповіщали населення про небезпеку, запалюючи фігури – смоляні бочки, поставлені одна на одну. Тоді козацькі війська вирушали назустріч нападникам.)

    У Бантиш-Каменського є цікавий опис морських експедицій запорожців: «Лишь только турецкія галеры, стоявшія у Очакова, усматривали на море запорожцевъ, немедленно делалась тревога, достигавшая до самаго Константинополя, откуда отправлялись гонцы во всеприбережныя места Аанатоліи, Румыніи и Болгаріи для предостереженія тамошнихъ жителей; но казаки упреждали обыкновенно гонцовъ и въ тридцать шесть или сорокъ часовъ достигали до Леванта. Тамъ выходили они на берегъ, каждый съ ружьемъ, оставляя въ лодках только по два человека вооруженных и по два мальчика для охраненія; неожиданно нападали на города, брали оные, разоряли до основанія, обращали въ пепелъ, простирали иногда опустошенія свои на целую милю во внутренность той страны».

    Достатньо ефективною була в козацькому війську і прикордонна служба. На кінець XVI століття степове прикордоння було вкрите мережею спостережних пунктів, з яких козаки спостерігали за появою татарських загонів. При виявленні татар спостерігачі оповіщали населення про небезпеку, і козацькі війська вирушали назустріч противнику.

Гетьман Богданко, або князь Богдан Ружинський (уявний портрет).

    За свідченням польського хроніста Йоахима Бєльського, козаки того ж таки 1575 року виявили татар в степу, побачивши великий неспокій птахів і звірів. Київський воєвода Василь-Костянтин Острозький, який займався організацією оборони Київщини і Волині, встиг зібрати ополчення, а козаків з Києва, Черкас і Канева виправив на „чайках” Дніпром вниз. Ті знайшли татарську сторожу чисельністю кілька сот чоловік і розбили її. Полонені повідомили, що їх військо налічує до вісімдесяти тисяч чоловік.

    Після сутички з оборонцями татари відійшли, але потім здійснили вдалий обхідний маневр, дочекалися поки безпечна шляхта розійшлася по домівках,  80-тисячна татарська орда вторглися 8 вересня 1575 року на Поділля, розтеклися вглиб країни і вчинила жахливі спустошення. 1(14) жовтня, в день Святої Покрови, у суботу, татари підступили до Львова. У всій Польщі здійнялася нечувана паніка, населення тікало на захід аж до Кракова. Польські воєводи були неспроможними вчинити татарам достойного опору. Лише українські козаки на чолі з гетьманом Богданом Ружинським у відповідь вторглися на чорноморське узбережжя та розгромили і попалили татарські поселення, нікого не милуючи, й цим самим помстилися татарам за вчинені в Україні погроми. Та, як зауважує польській хроніст Йоахим Бельській, це ні в якій мірі не відповідало шкоді, заподіяної татарами в руських землях.

    Богданко, або Богдан Ружинський, був добре відомий козакам, особливо низовим, котрі мали його за свого. Він походив «з другорядних княжих родин північної Волині», які ціле життя пов’язували з військовою службою, вбачаючи у ній спосіб збагачення і здобуття слави. Не відомо, коли і як потрапив Богданко до низових козаків, але незабаром не лише вони, а й все українське козацтво оцінили його сміливість, воєнні здібності і визнали за свого ватажка.

Стефан Баторій (Називав козаків „молодцями запорозькими” і пропонував воювати проти Московії).

    Спустошивши чорноморські степи, Богданко вторгся у самий Крим та зчинив і там таку саму різанину. Ружинський стрімко захопив кам’яний міст, що з’єднував Кінбурзьку косу з Перекопським степом (нині, це місце поблизу смт. Каланчак Херсонської області), та несподівано вдарив серед ночі по татарським силам флангового заслону, після чого, переслідуючи розбитого супротивника, вирішив знаскоку здобути місто Ор. Для цього він вислав бродом через Сиваш значну частину кінноти, яка несподівано для татар здобула першу лінію укріплень і відчинила браму. (На початку ХХ століття цей маневр повторила армія Нестора Махно, здобуваючи Крим для більшовиків).   

    Кримчаки були буквально паралізовані зухвалими діями козаків, які увірвалися до Перекопу й винищили татарсько-турецьку залогу. Звідси запорожці вирушили і оперативно оволоділи найбільшим в Криму центром работоргівлі – Кафою, влаштувавши там жорстоку різанину мусульманам. Особливо потерпіли при цьому торговці “живим товаром” (повчальний приклад для сучасності), після чого здобули штурмом Бахчисарай та Козлов.

Герб Стефана Баторія (зуби дракона).

    Почувши про руїну своїх земель, татари чимдуж поспішили з Поділля через Очаків у Крим, та запорожці, покинувши Крим, заступили татарам шлях у Прогноях (нині в межах села Геройське Голопристанського району Херсонської області) і там, притиснувши орду до озер, багато вигубили її війська. Цей похід послужив поштовхом формуванню козацтва, як окремої, суспільної верстви новоутвореної союзної держави Речі Посполитої, яке виникло як протидія посиленню татарських нападів.

    У грудні 1575 року відбулися другі вибори короля. Православні західно-руські шляхтичі на чолі з Криштофом Граєвським висунули в кандидати на польську корону царя Івана Грозного з метою укладання унії з Московсьою державою для ведення сумісної боротьби проти турків та кримських татар. Серед поданих кандидатів на польську корону були також імператор Максиміліан ІІ і австрійський ерцгерцог Ернест, що притримувалися курсу на боротьбу з османами.

Юзеф Брандт. Бунчужний. Національний музей, Варшава.

(При гетьмані Богдану Ружинському були введені звання генерального осавула і генерального бунчужного).

    Турецький султан прислав шляхтичам грамоту з настійливою порадою не обирати в королі імператора Священої Римської імперії Миксиміліана ІІ, а вибрати Стефана Баторія. 12 грудня Якуб Уханський оголосив новим польським королем Максиміліана Габсбурга, проте супротивники Габсбургів (перш за все магнат Ян Замойський) заявили про те, що іноземців більше не буде на польському столі, і що необхідно відновити на престолі П’ястів. В зв’язку з цим 13 грудня на Ринку Старого міста Ганну Ягелонівну з династії П’ястів було оголошен королевою Речі Посполитої. Недавній татарський напад у вересні-жовтні 1575 року на східні землі Речі Посполитої (Поділля, Волинь і Червонну Русь), мабуть, підштовхнув середньопомісну шляхту обрати чоловіком для Ганни Ягелонівни князя Стефана Баторія. 1 травня 1576 року Ганна і Стефан обвінчались у Вавельському соборі. Країною фактично до самої своєї смерті керував Стефан Баторій.

    Цього ж таки 1576 року у відповідь на татарський напад козаки зчинили надзвичайно зухвалий похід на землі Османської імперії, що привів у здивування всю Європу і заставив тремтіти самих турків. Три тисячі козаків вирушили у похід морем, а решта, на чолі з Ружинським, перетнули Орську лінію татарських володінь, потім землі донського козацтва, Кубань, а далі стрімко вирушили через турецьку Анатолію до Синопа, Трапезунда і самого Стамбула, де їх уже чекали козаки, що прийшли морем. Козаки «заблимали своїми похідними вогнями у вікнах самого сераля». Здобувши в морі перемогу над османською флотилією, нагнали на правителів Порти такого жаху, що ті стали погрожувати війною Речі Посполитій.

Герб гетьмана Богдана Ружинського.

    Після розгрому турецького війська козаки Ружинського переправились на протилежний берег протоки Босфор, далі форсували Дунай між Варною і Силістрією та увійшли до Молдови. Там козаки помстилися за загибель Свірговського, погромивши місто Килію, а після того з великими трофеями повернулися додому.

    Король щедро нагородив козаків та їхнього гетьмана, який отримав клейноди – королівське знамено, бунчук, булаву й військову печатку. При Богдану Ружинському були введені звання генерального осавула і генерального бунчужного. Стефан Баторій дозволив закласти гетманську резиденцію – місто Батурин.

    20 серпня 1576 року польський король Стефан Баторій своїм універсалом гетьману Богдану Ружинському і кошовому отаману Павлюку визнав визволені землі від річок Бугу і Синюха, далі „з вершини річки Орелі на вершину Кальміусу, а звідтіля на гирло ріки Дону” як „Вольності Війська Запорожського” і придав їм міста Чигирин і Тахтемирів (нині однойменне село Канівського району Черкаської області), щоби там могли козаки перебувати зимою і утримувати шпиталь для поранених і хворих.

    На Січі надзвичайно дорожили цією королівською грамотою бо вона юридично закріплювала не лише право козацького війська на ці землі а й визначала їх право на автономію і окремішність від королівської влади.

Каховка (Іслам-Керман у XVI столітті). Пам’ятний знак на честь гетьмана Богдана Ружинського.

    Щоб піднести престиж військової старшини й вирізнити її поміж інших, Баторій, як нагороду, запроваджує у полках та сотнях три ступені «військових товаришів»: товариша бунчукового, чин якого дорівнював полковому обозному, у воєнний час він перебував при клейнодах; товариша військового, чин якого дорівнював сотнику, перебував у штаті гетьмана, виконував доручення генеральної канцелярії; значкового товарища, з якого виходили у військові, перебував при полковому знамені. Всі вони мали від гетьмана відповідні універсали і цим визначалися. Так формувалася військова козацька верхівка.

    Після обрання Стефана Баторія кримський хан писав йому про те, що сам готувався до нового походу, нібито на Литву і нібито тому, що литовці хотіли вибрати королем московського царя. А дізнавшись про вибори королем Стефана Баторія, він відмінив задумане, бо знав, що Баторій ворог Москви. Однак московські інформатори називали іншу причину повернення хана з походу. Коли хан зібрав своїх людей, то виявився великий дефіцит коней. Водночас татарські мурзи боялися, що коли вони покинуть Крим, то козаки знову його спустошать, як було вже за півроку до того. Тому 27 травня 1576 року татарська орда була змушена повернутися з Овечих Вод за Перекоп.

Реконструкція фотеці Казі-Керман на Дніпрі. (Самим першим поселенням на цьому місці була остготська столиця Данпарштадт.) 

    В цей час гетьман Богдан Ружинський розробив план остаточно очистити від турецьких залогів всі землі, що пролягали від Запорозької Січі до моря. Король схвалив цей план, тому не встигли ще татари повернутися до Криму, як трьохтисячне козацьке військо на чолі з Богданом Ружинським напало на Іслам-Керман. Можливо, козаки планували зустріти татарську орду на переправі через Дніпро або знову йти в Крим за відсутності там війська під час походу татар. І обережність татарських мурз виявилася цілком обґрунтованою. А коли татари повернулися назад, то козаки вирішили не розпускати військо, а лише змінили свої плани. Вони спустошили околиці Іслам-Кермана, у самому замку підірвали вежу, і вночі шістьсот козаків прорвалися до міста. Хан надіслав допомогу і багато козаків загинуло. Але справу було зроблено. Іслам-Керман лежав у руїнах, і татари покинули його через загрозу нових нападів і на протязі 50 років не могли його відновити.

    Хан скаржився султану, що козаки взяли це місто, а також спустошили околиці Очакова і Білгорода. Стефану Баторію через татарського посла передав послання, в якому вимагав покарання “свавільних козаків”, ставлячи це головною умовою “згоди і приязні” між двома країнами.

Руїни Тягина (Тавана). (Нині село Тягинка на Херсонщині.)

    Найважчою втратою козаків під Іслам-Керманом була загибель князя Богдана Ружинського, який, “...коли підклали під замок порох, став на поганому місці, тому даремно згинув”. Ця подія стала широко відомою навіть за межами країни, і загибель Ружинського викликала загальний смуток.

    Звитяжний і, водночас, трагічний похід Богдана Ружинського надихнув польського поета українського походження Мартина Пашковського написати такі поетичні рядки:

Іслам-город колись була фортеця преміцна,

В Дикім Полі татарським і дуже помічна.

Татарві проти наших – лишились признаки.

Князь Ружинський розкидав і мужні козаки...

    Життя князя Богдана Ружинського починалося в благополуччі, та трагічна сторінка його життя (смерть матері і полонення його коханої дружини під час татарського набігу) пробудили в ньому дух лева та жадобу помсти за вдіяну наругу. Богдан без вороття зв’язав своє життя з козацьким товариством. Його коротке життя, осяяне героїчними звершеннями, яскравою зіркою промайнуло на небосхилі козацької звитяги і залишило незгасимий слід в історії України. Ми ще мало знаємо про його життя та пережиті ним болі, але віримо, що це в майбутньому поправиться і у памяті козацьких нащадків його мужній образ залишиться назавжди і буде слугувати зразком самовідданого служіння величі нашої Батьківщини.

    Невдовзі після загибелі Ружинського козаки знову здійснили напад на околиці Тягина, де попалили села, і на Очаків, в якому зруйнували передмістя. У відповідь на скарги турків і татар Стефан Баторій в інструкції послу до Туреччини наказав відповідати, що в Польщі не знають названих турками ватажків походу - князів Миська і Василя.

 

 

    Частина 4. Тактика превентивних походів запорозького козацтва.

Самопали набувайте,

Острих шабель добувайте,

А за волю, хоч умріте,

І вольності бороніте.

(Гетьман України Іван Мазепа)

 

    Після смерті гетьмана Богдана Ружинського на його місце був обраний Іван Підкова, який перший військовий досвід здобував у морських походах Самійла Кішки. У 1576 році кримський хан Адиль-Гирей пограбував Поділля. У відповідь Підкова з козацькою флотилією пройшовся вздовж північних берегів Чорного моря і нещадно погромив татарські приморські поселення.

    У другій половині 1576 року гетьман Іван Підкова знову очолив морський похід, тепер уже до берегів Туреччини, після чого султан став погрожувати війною Речі Посполитій через порушення умов нещодавно підписаної мирної угоди.

Художник Бондаренко „Іван Підкова”. (У другій половині 1576 року гетьман Іван Підкова знову очолив морський похід, тепер уже до берегів Туреччини.)

    Саме в цей час був вбитий молдовський господар Іона Вода Лютий (ймовірний двоюрідний брат Підкови) й антитурецька партія місцевих бояр запрошує Івана на молдавське князювання. Коли Іван Підкова вирішив претендувати на молдавський престол, то найбільшого прихильника цієї ідеї він набув в особі князя Василя-Костянтина Острозького, який на власний кошт винайняв і спорядив на допомогу Підкові два козацькі полки, одним з яких командував майбутній гетьман Яків Шах. Разом із соратниками Станіславом Копицьким і Стефаном Чапою Іван Підкова зібрав загін із 330 козаків. Військовим керівником, або ж кошовим, на козацькій раді було обрано досвідченого Якова Шаха. До цього загону приєдналися озброєні загони молдавських бояр, які виступали проти діючої влади.

    Неподалік від молдавської столиці Ясс їх зустріло військо господаря Петрила Мірчича Кривого. Воєвода поставив попереду свого війська 500 яничарів з гарматами й вогнепальною зброєю. Однак козаки, помітивши дим від запалених ґнотів, за командою впали на землю за мить перед турецьким залпом. Турки, подумавши, що ті побиті, кинулись на козаків. Але ті, підхопившись, одночасно вистрелили з рушниць, поклавши на місці 300 вершників. Решта кинулася врозтіч. Січовики, як головна ударна сила, тут же вступили в бій, стрімко зім’яли авангард ворога, а фланги були вщент розбиті городовими козаками і молдавськими загонами. Після цієї невдачі Петрило Кривий втік до свого брата, волоського господаря, й попросив допомоги в Порти. Таким чином Підкова перемагає стамбульського ставленика Петрила Мірчича Кривого й 25 листопада 1577 року займає тогочасну молдавську столицю Ясси. У відповідь на це султан Мурад ІІІ наказав сілістрійському паші і трансільванському воєводі зібрати військо і вирушити на допомогу скинутому господарю Молдови Петрилі.

    Козаки порадили Підкові не чекати облоги, до якої місто Ясси не було підготовлене належним чином, а зустрітися з ворогом у відкритому бойовищі. Підкова так і вчинив. Козацька розвідка, вислана Шахом, сповістила, що турки погнали перед військом череди худоби, "бажаючи піший люд стратувати худобою", а перед худобою турки вислали "гарцівників", що мали спровокувати противника на атаку. Натомість козаки висунули вперед стрільців з рушницями. Ті, ведучи безперервний вогонь, вистріляли "гарцівників", а потім вогнем змусили худобу повернути назад. Козаки погнали перед себе це велике стадо худоби на супротивника, що привело до порушення його бойового порядку. Задум турків обернувся проти них самих. Використовуючи замішання в лавах ворогів, Підкова й Шах ударили з флангів і завдали

Петрилі нищівної поразки.

Козацький гетьман Іван Підкова. (Перед смертю Іван Підкова просив поховати його за козацьким звичаєм. Прохання це виконав його побратим – Яків Шах).

 Колишній господар ледве зміг утекти з поля бою. Однак Підкова не зміг скористатися з перемоги, бо проти нього вийшло велике семигородське військо. Забравши 14 гармат і “щонайкращі речі”, Підкова повернувся в Україну.

    Тоді вже турецький султан вирушив з величезним військом до берегів Дунаю. Стефан Баторій, аби уникнути воєнного конфлікту з Османською імперією,  визнав за краще викликати Івана Підкову до Варшави і посадити до в’язниці. Проте ця міра покарання не задовольнила султана і він в ультимативній формі почав вимагати видачі Підкови на страшні тортури і ганебну страту.

Козацький гетьман Яків Шах. ому видали винуватців полонення Підкови, яких він стратив і прикрипів таблички з написом: Так карають вiроломцiв за невинно пролиту християнську кров.)

    Щоб не допустити цього Стефан Баторій після довгих роздумів наказав коморнику Андрієві Лозевицькому негайно привезти козацького ватажка з містечка Рави, де той перебував під арештом, до столиці Червоної Русі Львова, де йому 16 червня 1578 року відрубали голову. Власне, саме після цієї страти козаки почали сприймати Польщу та польську армію за ворогів.

    Після загибелі Івана Підкови Військо Запорозьке очолив Яків Шах, правда гетьманувати Шах залишався на Поділлі, а на Січі порядкував Лук’ян Чорнинський.

    Яків Шах ще навесні 1577 року, згідно повідомленню царевича Махмед-Гирея, відзначився тим, що пограбував татарського посла, що повертався з Москви. Татари нібито саме збиралися в похід на Москву, але потім  пішли на Волинь в пошуках Шаха і київського воєводи Василя-Костянтина Острозького, “з озказання” якого ніби-то діяли козаки.

    Махмед-Гирей писав молдавському господарю, що дістався аж до Дубна, шукав винуватців під сорока замками і по селах Волині, але не знайшов. По дорозі вони звично все палили і грабували. Вдаване Махмед-Гиреєм незнання, де міг перебувати князь Острозький, викликає сумніви в його щирості. Князь, як завжди, перебував у своєму родовому гнізді - Острозі, до якого татари, очевидно, просто не наважилися йти. Зрештою, після кількох боїв з загонами Януша Острозького татари відійшли.

Пам’ятний знак в Каневі всім славним козацьким провідникам, життя яких пов’язане з Каневом. (Найвідоміші з них це Іван Підкова, Яків Шах, Самійло Кішка.)

    Пошуки татарами Василя-Костянтина Острозького основувались на тому, що до свого гетманування на Січі Яків Шах служив кілька років сотником надвірної хоругви у князя Василя-Костянтина Острозького (ще до Наливайка) і в подальшому підтримував з ним зв’язки.

    В цілому ж 1577 рік для татарського прикордоння виявився досить спокійний, оскільки козаки були зайняті молдавськими справами. Але вже на початку травня наступного 1578 року султан передав Баторію чергову скаргу хана, у якій йшлося про спустошення козаками пасовищ, де раніше випасали сотні тисяч овець і нове зруйнування Іслам-Керману. Знову прямо вказувалось, що це роблять козаки з Брацлава, Черкас і Канева. Цікаво, що у турецькому варіанті назва Канева (“Кан-Еві”) означає “Дім крові”, що можна вважати символічним.

    Напади козаків на татар і турків у 1570 – 1580-роках це той період, коли козацтво вперше показало себе реальною силою, з якою мусульманський світ вже мусив рахуватися постійно. З початку 1576 року ці напади, а саме на Білгород, Очаків, Килію, Крим і навіть Варну і Силістрію йдуть майже безперервно. Незважаючи на всі погрози поляків та на те, що загони київського воєводи князя Василя-Костянтина Костянтиновича Острозького підступили мало не під самі Дніпровські пороги, оскільки мали наказ короля виловлювати всіх, хто втікає на Січ або хоче пробитися з Січі на волость, запорожці під проводом Чорнинського зробили рейд на Перекоп. Рейд видався досить успішним, що ще більше розлютило і хана, і правителя Туреччини.

Залишки турецької фортеці в Силістрії. (Літописний Доростол, на який ходив походом ще Київький князь Святослав Хоробрий.)

    У квітні 1579 року Лук’ян Чорнинський одержав спеціальний Універсал короля, в якому той запевняв гетьмана, що новий претендент на молдавський престол Петро Лакуста, що називає себе сином іншого претендента - Олександра, який видавав себе свого часу за брата Івана Підкови, є звичайним самозванцем. І застерігав козаків проти нового походу в Молдову, оскільки це призведе до війни з Туреччиною. Водночас Стефан Баторій прозоро натякав, що козаки вільно можуть ходити по славу і здобич до Московії. Короля можна зрозуміти: на той час відносини Польщі з Росією стали вже надто суперницькими. І козаки незабаром справді почали навідуватись на землі Московії. Але це не завадило їм рушити й до Молдови, щоб усе ж таки здобути трон для Лакусти. Похід, щоправда, виявивсь не дуже вдалим.

Лук’ян Чорнинський - гетьман запорозького козацтва.

     Судячи з того, що в 1579 році до Стефана Баторія прибув особистий посланець кримського хана зі скаргою на постійні напади козаків на татарські улуси, Лук’ян Чорнинський часу не гайнував. Походи проти кримчаків ставали все дошкульнішими. Як у цей час розгорталися події на самій Січі - невідомо. Але тодішні хронічки зазначають, що 1580 року, коли запорожці напали на Московію і спалили місто Стародуб, командував ними вже гетьман Ян Оришевський (Оришовський).

    В березні 1586 року, під час свого другого гетьманування, Лук’ян Чорнинський зробив спробу підняти велике селянське повстання. Зібравши загін козаків та знедолених через шляхту селян, гетьман повів його на Уманщину. Тут повстанці не шкодували маєтків найжорстокіших шляхтичів, наганяючи на них жах та намагаючись привернути цим виступом увагу польської адміністрації до утисків, яких зазнавало українське селянство. Проте ні особливої уваги до себе повстання не привернуло, ні ширшої підтримки населення не здобуло.

Герб гетьмана Лук’яна Чорнинського.

    В 1588 році мало не півтори тисячі козаків висадилися між Козловим і Перекопом і перейшли сімнадцятьма татарськими поселеннями, чинячи помсту за напад кримчаків на Україну. На протязі всього свого другого гетьманування Чорнинський активно провадив антитатарську боротьбу. Дійшло до того, що турецький султан Амурат так розлютився на безсилість кримського хана Іслам Гірея, що в ультимативній формі заявляв: «Невже мені самому охороняти твої улуси від нападу якихось там степових розбишак?! Це ж бо як? Свого війська не маєш? Чи воювати не вмієш». Гнів цей був настільки невдаваним і великим, що султан погрозився ханові: «Ще раз дізнаюся, що козаки вільно гуляють твоїми улусами, вижену геть із Криму!»

Герб гетьмана Яна Оришевського.

    Після другого гетьманування Чорнинського десь навесні 1590 року на чолі низового козацтва став Войтих Чановицький. Відомостей про нього як полководця збереглося дуже мало, але з подій, свідком і учасником яких він був протягом кількох місяців гетьманування, можливо створити певне уявлення про політичну ситуацію, що складалася навколо тодішньої Запорізької Січі та козацтва. Король Сигізмунд III вирішив, що нарешті треба по-справжньому взятися до козацьких справ. Виступаючи з цього приводу на засіданні сейму, що відбувся 1590 року, він запропонував досить рішучу й серйозну програму дій. Зокрема, він пропонував не розганяти й винищувати козаків, як того жадалося деяким з сенаторів, а навпаки, перетворити значну частину їх на королівське військо. А для цього зміцнити козацький реєстр, за яким обмежити кількісний склад до шести тисяч шабель. Учасником даної реорганізації став Чановицький. Відтепер реєстровики повинні були підлягати безпосередньо коронному гетьманові Польщі, тобто головнокомандувачеві, якому надається право призначати старшого над козаками. Треба також, наполягав король, суворо заборонити продаж посполитим і позареєстровим козакам пороху, свинцю, зброї. Козацькими офіцерами повинні ставати козаки, що мають нерухоме майно. Тобто, командувати повинен той, хто потерпав би за свої сім’ї та маєтність, а отже слухався б наказів короля. Тактика ця була психологічно вірною: набуваючи своєї власності, козак вчиться шанувати чужу. Але всі ці заходи не спроможні були стримати козаків. Напади на татарські поселення тривали, оскільки не припиняла нападів і орда. Нападам ординців і протистояли козаки на чолі з Чановицьким. Інакше кажучи, король писав укази, а Дике поле продовжувало жити своїм буремним життям, керуючись своїми внутрішніми законами.

Мури Стамбула. (Справа дійшла до того, що населення ряду місцевостей Румелії й Анатолії ледь не готовими були визнати козацьку владу.)

    Саме за гетьманування Войтиха Чановицького серед запорожців перебував Криштоф Косинський.

    Таким чином вогнем і шаблею козаки пройшлися по всьому чорноморському узбережжю у 1590, 1593, 1595 і 1599 роках. З історичних джерел випливає, що запорожці здійснили мінімум 25 великих морських рейдів, в кожному з яких брало участь в середньому біля тисячі козаків. Тепер вони вже не боялись вступати в бій з турецьким флотом. Так в травні 1602 року в гирлі Дніпра козаки захопили у турків декілька галер, на яких з екскортом в 30 «чайок» вийшли в море і мали великий бій з османською ескадрою біля Кілії. Під Килією вони захопили ще одну бойову галеру і кілька транспортних суден, потім в Дніпровському лимані атакували ескадру адмірала Гасан-аги, захопили його галеру і ще одне судно, що йшло з Кафи. Тільки після цього з славою та багатою здобиччю повернулися додому.

Герб Османської імперії. (Козаки «заблимали своїми похідними вогнями у вікнах самого сераля».)

    Таким чином, тактика постійного терору мала неабиякий успіх. Сама доля розпорядилася так, що козаки опинилися на вістрі боротьби народів Південно-Східної Європи проти турецької експансії, боротьби за існування руського етносу. На думку професора запорізького Класичного університету історика Олександра Івановича. Латуна «…винайшовши свою особливу морську тактику та стратегію, “морські вовки” степів використовували багатющий досвід своїх історичних попередників – воїнів та моряків Київської Руси, пізніше – воїв Північного Причорномор’я, відомих під іменами “бродників” та “берладників” ».

Справа дійшла до того, що у кожному турецькому порту так сильно страх охопив жителів, як на європейському, так і на азіатському березі, що султану подали прохання: “якщо їх не оборонять, то хочуть козакам схилитися”. Іншими словами, населення ряду місцевостей Румелії й Анатолії ледь не готовими були визнати козацьку владу.

Художник Опанас Сластьон. Козацькі чайки під Стамбулом.

ранцузький посол в Порті Пилип де Арле де Сезі називав козаків “господарями Чорного моря”.)

     Іноді справа доходила й до стягнення козаками своєрідної данини: у всякому разі сучасник тих подій Е. Дортеллі писав про околиці Судака, що “це саме чарівне місце Татарії, але в цей час там не можна збирати виноград, тому що козаки ходять туди грабувати десятину”. У цього ж сучасника читаємо: «...якщо Чорне море було завжди сердитим, із древніх часів, то тепер воно незрівнянно чорніше й страшніше через численних “чайок”, які все літо спустошують море й землю... побоююся навіть, як би тому не довелося незабаром зовсім припинити плавання...».

    Італійський мандрівник П’єтро делла Іалле зазначав, що не лишилося майже жодного турецького і татарського міста на всій ойкумені Чорного моря, яке не зазнало козацьких відвідин. Сміливість, швидкість, зухвалість та масштаби козацьких набігів поставили на ноги в той час всю Османську імперію. За свідченням французького посла в Порті Пилипа де Арле де Сезі: “Вони (козаки) користуються такою славою, що потрібні удари кийками, аби змусити турецьких воїнів виступити проти них на кількох галерах, які великий правитель споряджає туди з великим трудом”, а також він називав козаків “господарями Чорного моря”.

Константинополь – затока Золотий Ріг (протока Босфор). (Походи українського козацтва на Чорноморське узбережжя Блискучої Порти виснажували економічні можливості Туреччини, підривали боєздатність її армії).

    Тогочасні турецькі історики загалом так оцінювали морські походи козаків: “Можна з певністю сказати, що в цілому світі не знайдеться людей більш сміливих”. Згодом принц де Конде, будучи у захваті від героїчних діянь запорозьких козаків, назве їх «дивовижними» лицарями, а префект Кафи венеціанець Дортеллі д’Асколі, який довгий час знаходився на службі в Порті, і який називав українців россе засвідчить, що «козаки такі відважні, що не лише на рівних, а й на 20 чайках не бояться 30 галер падишаха, як видно це щорічно на ділі».

    Турецький літописець Наїма, з неприхованою злістю зазначав, що українські козаки і “на грані потоплення продовжують битися. Таких собак, збуджених та завзятих на спротив, як козацьке плем’я...ще не бачено”. А далі він додає “Досвідчені в морській справі люди розповідають, що ця козацька голота своєю вправністю і відвагою в морських баталіях страшніша будь якого ворога й переважає в цьому всі інші народи.

   Конкретний факт з цього привиду наводить єзуїт Фурньє, який наприкінці XVI століття відвідав Константинополь: Тут мені розповідали істинно дивовижні історії про напади північних слов’ян на турецькі міста й фортеці. Вони з’являлися несподівано, піднімаючись прямо із дна моря, і кидали в жах усіх берегових мешканців та воїнів. Мені й раніше розповідали, нібито українські воїни перепливають море під водою, але я вважав це вигадкою. А тепер я особисто говорив із тими людьми, які були свідками підводних набігів українців на турецькі береги”.

Фрегат - основна ударна сила турецького флоту в Чорному морі. Величезний, швидкісний, з потужною артилерією... але Дніпровський лиман занадто мілкий для таких суден.

    Видається справжньою фантастикою, що в шістнадцятому столітті могли бути підводні човни. Але про винахід українських козаків, зроблений і випробуваний набагато раніше за голландця Ван Дреббля, раніше за описаний письменником-фантастом Жюль Верном, - також засвідчили француз Монжері в праці “О подводном мореплавании во время войны, надрукованій у 1827 році в Санкт-Петербурзі, та поляк Адамович у книжці “Подводные лодки, их устройство и история, що побачила світ у 1905 році в тому ж Петербурзі.

   Приведемо тут слушне зауваження, яке зробив Сергій Піддубний: “Не можу погодитися з істориком Дмитром Яворницьким, який стверджував, що “козак і убогість, козак і злидні - ці поняття були завжди спорідненими”, і для підтвердження приводить поширений в Україні вислів: “Козак - душа правдива, сорочки не має”. Скоріш за все, тут ідеться про готовність козака зняти сорочку, і стати на зустріч ворогу з відкритим тілом, демонструючи, що йому не страшні ні стріли, ні мечі, ні шрапнель”. Саме за це вороги називали козаків “ґоль, голота”.

Петро Андрусів „Боротьба”, олія,1975. (Героїчні походи українських козаків подавали приклад боротьби пригнобленим Портою народам Європи.)

    Сам сер Арнольд Тойнбі у своєму творі «Осягнення історії» писав, що «козаки являли собою напівчернече військове братство на кшталт братства вікінгів, еллінського спартанського братства чи лицарського ордена хрестоносців».

    Походи українського козацтва на Чорноморське узбережжя Блискучої Порти виснажували економічні можливості Туреччини, підривали боєздатність її армії. Таким чином, значною мірою і морські, і сухопутні походи запорожців були превентивними акціями самозахисту. Напад - найкращий спосіб оборони! Козацькі атаки руйнували імперську інфраструктуру на Чорному морі, звільняючи при цьому невільників, чимало яких, у свою чергу, ставали запорожцями. Крім того, героїчні походи подавали приклад пригнобленим Портою народам Європи, сприяли розгортанню їхньої національно-визвольної боротьби.

    Все це в комплексі призвело до зниження військової могутності Туреччини. Відсіч козакам насмілювалися давати лише найдужчі кораблі імперського військово-морського флоту, а турецькі порти, перебуваючи в постійному страху перед козачими нападами, виявилися «начебто заблокованими». Козацькі чайки буквально затероризували противника. Здавалося б – ще трохи і Вольності Запорозькі сягнуть меж Малої Азії, опанують колись втраченою Троєю, звільнять від мусульманської зверхності центр православ’я – Константинополь. Та, забігаючи трохи вперед, з жалем можна зазначити, що ці звитяжні козацькі надбання були втрачені за часів гетьманування та провадження братовбивчої війни Богдана Хмельницького з українськими князями. Від початку повстання і аж до ганебної Переяславської угоди – жодна козацька чайка не вийшла в Чорне море. Тобто те, чого так безуспішно добивалася Отаманська Порта, допоміг їй здійснити наш Великий гетьман. Правда згодом луна козацького морского владарювання на Чорному морі в якійсь мірі відродилась за часів кошового отамана Івана Сірка.

    Після видатних морських походів козацького гетьмана-князя Богдана Ружинського польний гетьман Речі Посполитої Станіслав Жолкевський відмітив велике значення того, що козацтво «провідало дорогу» через Чорне море: турки відтепер на своїй власній території будуть у безперестанному страхові перед козачими набігами. Як бачимо, передбачення канцлера Великого князівства Литовсько-Руського повністю збулося, і не тільки відносно запорожців. Донські козаки вже в 1615 році вийшли з Дону й спочатку окремо, а потім з’єднавшись на Чорному морі із січовиками, громили ворожі прибережні селища. Потім настали часи славетних перемог запорожців і донців над цілими турецькими ескадрами, захоплення в полон османських адміралів, напади на порти Криму, той же Синоп, Трабзон, Самсун та багато інших міст, а далі на Боспор і сам Стамбул.

Художник Юліуш Коссак. Донські козаки. (Донські козаки вже в 1615 році вийшли з Дону й спочатку окремо, а потім з’єднавшись на Чорному морі із січовиками, громили ворожі прибережні турецькі селища.)

    Тут же зазначимо, що після Московської Смути Військо Донське, значно поповнивши свої ряди, також активізувало дії на морі, виходячи в походи на стругах. Однак спочатку донці провадили свої дії з Січі, разом із січовиками й під командуванням запорозьких отаманів. Запорожці, що грали тоді головну роль на морі, виступали до певної міри вчителями своїх донських «корабельних товаришів». На боротьбу з Туреччиною й Кримським ханством донські козаки дивилися не очима московського уряду, а народу, що вважав корисним і виправданим усякий захід проти Азова й Криму. Інтереси донців інколи збігалися з інтересами Москви, але, і доволі часто, абсолютно розходилися. У цих випадках Військо Донське діяло у власних, а не в «сторонніх» інтересах, що й приводило до відомих конфліктів. Те ж саме можна сказати і про відносини Війська Запорозького з Річчю Посполитою.

    Зухвалі дії козаків викликали страшенну лють у турків. Захоплених у полон козаків жорстоко карали: давили слонами, або, прив’язавши до галер, розривали, чи закопували живими в землю, а деяких, посадивши в човен, посеред Дунаю обливали смолою й спалювали.

    Отже у 70-80-і роки XVI століття морські походи козаків набрали такого розмаху, що змусили правителів орди ставити питання про спорудження вище дніпровських порогів укріпленого замку, який, загородивши дорогу на Січ, поставив би її в жорсткі політичні та економічні умови. Перша згадка про подібні плани трапляється 1593 року у кримського хана Казі Гирея, коли він заявив, що «йому не потрібно ні казни, ні людей, лише б козаки шкоди не чинили». При цьому він писав польському королеві, що «мир буває тоді, коли на Дніпрі немає козаків». Підтвердженням цих слів було те, що 1579-1581 роки були найспокійнішими на українсько-татарському прикордонні, бо розпочався завершальний етап Лівонської війни Речі Посполитої проти Московії і більшість козацтва діяла на східному театрі воєнних дій.

Князь Михайло Михайлович Вишневецький.

Султан Мурад ІІІ прямо вказував на участь у поході людей князя Михайла Вишневецького (батька Яреми Вишневецького), який на той час був старшим Запорозького війська.

    Навесні 1581 року стався дуже цікавий випадок; на дніпровській переправі козаки взяли в полон двох татарських царевичів. Хан скаржився на це королю і вимагав їх повернення. Царевичі, у свою чергу, теж скаржилися на козаків, але просили не видавати їх назад. Офіційний козацький старший Ян Оришовський повідомляв з цього приводу, що в Криму стався конфлікт між ханом і його братами, які не хотіли йти воювати в Персію. Одного з братів хан стратив, а двоє втекли. Цікаво, що двох мурз із супроводу царевичів і кількох татар козаки відразу продали назад, щоб “недостаток і наготу свою прикрити”. Царевичі теж хотіли відкупитись. Зі свого боку, запропонував великі гроші і хан, щоб потім на очах у козаків стратити втікачів. Але козаки відмовилися від цих пропозицій і віддали царевичів черкаському старості Михайлу Вишневецькому, який спеціально приїхав за ними “за пороги”.

    Для розслідування справи на дніпровський Низ було відправлено королівського дворянина Косса, який не тільки визнав правомірність дій козаків, але й додав від себе ряд подробиць: що царевичі взагалі здалися самі; вони просять відправити їх до султана або допомогти сісти в Криму; хан хоче їх вбити і послав до козаків мурз з обіцянкою дати за царевичів сімдесят тисяч червоних злотих і чотириста сорок чотири атласних каптанів, а якщо козаки їх видадуть, мурзи мали доручення відразу їх вбити.

    Після короткого затишшя у військових діях вже 12 січня 1583 року до Кракова прибув турецький чауш з листами від султана Мурада ІІІ і візира. Турки вимагали відшкодування збитків, яких вони зазнали під час нових нападів козаків на Очаків і Білгород. Очевидно, що напади відбулися десь в листопаді-грудні 1582 року. Козацький загін кількістю в п’ятсот чоловік на чолі з якимось Вишкою (очевидно Вишневецький) напав на передмістя Очакова, забрав багато коней, худоби і великий полон. Султан прямо вказував на участь у поході людей Вишневецького (князя Михайла Вишневецького, батька Яреми Вишневецького, який на той час був старшим Запорозького війська): “...люди старости черкаського в човнах разом з козаками під’їжджали Дніпром під замок мій Очаків, чинили великі шкоди і великі утиски”.

Мал. Р.Штейна. Гравюра Ю. Шюблера. 1893 р. Козацький чатовий роз’їзд.

 озацька сторожа на чолі з Криштофом Косинським, на таванській переправі виявила татар і уважно за ними стежила.) 

    У травні 1586 року татарська орда спішно, за наказом султана, вибралася в новий похід в Україну. Козаки, для завчасного виявлення противника завжди вперед висилали кінний розвідувальний загін, який розсилав у всі боки чатові роз’їзди-сторожі. (Навіть після завершення літньої кампанії козаки й зимою продовжували свою службу – охороняли в такий спосіб кордони на форпостах). Така козацька сторожа на чолі з Криштофом Косинським, на таванській переправі виявила противника і уважно за ним стежила. Вода була висока від розливу, і татари не наважилися переправлятися на Тавані, а пішли вверх Дніпром. Вчасно попереджений Криштофом старший Богдан Микошинський вже чекав ворога на іншій переправі - Таволжанському острові. Тут татари зробили спробу форсувати Дніпро, але козаки вступили в бій на воді. За словами Микошинського, вони знищили близько трьох тисяч татар і захопили багато човнів з сідлами і продовольством. Зустрівши опір, хан пішов далі вверх Дніпром, але козаки йшли слідом за ним правим берегом. Богдан Микошинський повідомляв про це в листі до козацького старшини - Каспара Підвисоцького, і просив передати попередження військовій владі.

    Наприкінці 1586 року помер король Стефан Баторій. В Польщі розпочалася міжусобна боротьба за престол. Це розв’язало руки козакам. Уже у січні 1587 року султан надіслав чауша зі скаргою, що відразу після смерті короля Стефана козаки спустошили околиці Тягіна. Десь у травні-липні козаки зруйнували Білгород, а у липні здійснили похід на Очаків. Є свідчення, що до очаківського замку вони підступили вночі, видерлися на його стіни по драбинах, а потім пограбували і спалили замок, місто і навколишні села. Турки примусили молдавського господаря направити на відбудову укріплень Очакова п’ятнадцять тисяч робітників і три тисячі возів, та ще і військо для їх охорони.

 

Використані джерела.

 

  1. Ю.А.Мицик, С.М.Плохій, І.С.Стороженко „Як козаки воювали. (Історичні розповіді про запорозьких козаків).” Дніпропетровськ, 1991.
  2. С.А.Леп’явко “Козаки і татари на початку 1580-х років”, Із „Наукових записок. Збірника праць молодих вчених та аспірантів” - К., 2000, Т.6, стор. 30-43.
  3. Юрась Коновченко.”Етнічні і політичні процеси після розпаду Київської Русі”, http://www.narodnapravda.com.ua/history/4a714532be9c3/
  4. Юрій Рудницький “«Батько» Бернард”, сайт http://www.dt.ua/3000/3150/60368/.
  5. Юрій Рудницький “Слуга короля, друг України”, газета “Дзеркало тижня”, № 37 (716) 4 - 10 жовтня 2008.
  6. А.Л.Сокульський “Морські походи запорожців”. – Дніпропетровськ, 1995.
  7. Віктор Брехуненко “Морські війни українських козаків”, К., 2007.
  8. “Турецький флот: війни з козаками”, сайт http://historical-club.org.ua/.
  9. Сергій Піддубний “Військова й морська доблесть укрів-русів”, сайт “Українська правда”, 2010.
  10.   Юрій Кирпичов, Сергій Махун “Козацька морська слава”, газета “Дзеркало тижня”, № 11 (791) 20 - 26 березня 2010.
  11.   Людмила Сулима “Гетьман Іван Сулима - лицар від Бога”, сайт http://www.day.kiev.ua.
  12.  Мирослав Мамчак “Іван Сулима - гетьман запорозького козацтва”, сайт http://ukrlife.org/main/prosvita/_sulyma.html.
  13.   Мирослав Мамчак “Україна: шлях до моря. Історія українського флоту”, сайт http http://sea-scouting-ous.mylivepage.com/.
  14.  А.Г.Кузьмин “Об этнической природе варягов (к постановке проблемы)”, журнал "Вопросы истории", 1974, № 11.
  15.  С.А.Гедеонов “Варяги и Русь”, в 2-х частях, 2-е изд., М., НП ИД "Русская панорама", 2004

Микола Пашковець

Член товариства воєнних істориків